Коли я зустрічаю своїх знайомих, вони щоразу питають: «Ти ще займаєшся благодійністю?». А після цього питання завжди звучить наступна, передбачувана мною, репліка: «Не знаю як ти так можеш, не боятися... Я б там при вході розридалась/розридався»... Я заспокоюю цих людей фразою, що варто концентруватися не на тому, що ці діти тяжкохворі, а на тому, що їхній шанс вижити дуже високий. А помирають діти і від грипу та пневмонії.
Однак, я боюся... Я дуже боюся ходити у відділення онкогематології. Ви навіть не уявляєте – як я боюся!!! Я щоразу переступаю поріг лікарні і відчуваю як кров пульсує навіть у скронях... Не дивно, що коли сьогодні один тато взяв поміряти мій пульс – він був 81 удар, з моєю то вагою у 53 кіло!
Якщо ви думаєте, що волонтер – це людина в бронежилеті, той, кому як обраному вдається його натягнути і не перейматися нічим, а лише боротися за життя і допомагати-допомагати-допомагати, то ви помиляєтеся!
