Василь Граб

                           

ЧЕРЕЗ ЧОТИРИ ОКЕАНИ І ШІСТНАДЦЯТЬ МОРІВ

 

            Колись сім`ю Рагулінів у Здолбунові добре знали. Батько залізничник, мати домогосподарка і велика, як тоді казали, орава дітей. Жили скрутно, але діти завжди ходили хоча і в залатаному , але в чисто випраному вбранні. Зростали в труді і всі стали гідними людьми. Я добре знав двох з них Анатолія і Миколу. Вони вчились в СШ №2. Років п`ятдесят тому старший Анатолій подарував моїй матері, вчительці, незвичний сувенір – зуб кашалота. На ньому, на фоні земної кулі, вигравіровані слова : “Граб П.Й. від Рагуліна А. Кергелен. 1963”. І зараз цей сувенір повертає мене до спогадів про дитинство, про близьких людей, про моряка далекого плавання, що вилучив цей зуб поблизу островів Кергелен , які знаходяться, якщо знехтувати масштаб карти, біля самої Антарктиди.

            А нещодавно, зовсім випадково, я зустрів Анатолія Харламовича і з великим зацікавленням слухав розповідь про його життя і мандри. Гадаю ,що вона буде цікавою і читачам нашої газети.

            ...Як тільки звільнили Здолбунів від окупантів, наша сім'я повернулася із евакуації і оселилася в будиночку поруч з міським млином, на розі вулиці Пушкіна і Шевченка. Німецька авіація ще бомбардувала місто, залізничну станцію і намагалася знищити млин, тим більше, що біля його стін розташувалася зенітна батарея.

            У нашій кімнаті, на підвіконні стояв кулемет Дегтярьова, знаходилися ящики з набоями і лежали гранати-лимонки. Ми з братом поцупили дещо з цих боєприпасів, на що зенітчики навіть не звернули ніякої уваги. Вночі німці скидали на парашутах освітлювальні ліхтарі, від яких було видно як вдень. З шовку парашутної тканини мати шила нам сорочки. Одного разу місце знаходження млина ліхтарем вказав курсант-сигнальник і бомба влучила між стін млина і нашого будинку, знищивши його половину. Тоді загинула моя сестра Рая. Сигнальника зловили і розстріляли. Через декілька днів не повернувся з поїздки старший брат , залізничник. Його потяг теж попав під бомби.

            Після того як постраждав будинок, нам дали квартиру на вулиці Горького в самому кінці біля колії, що йде на Львів. Трохи далі знаходилась «цегельна», колишній кар°єр. Там ми збиралися з хлопцями, стріляли з пістолетів ТТ, автоматів ППШ і самопалів. Зброї у нас вистачало, а набоїв до ТТ і ППШ ми мали три ящики. У свого друга “Шипи” ( Шептуна Віктора) на горищі ми приховали «дігтяра››,кулемета, з якого теж час від часу смалили. Такі забави не завжди закінчувались щасливо. Якось наш приятель Заремба вхопив щойно знайдений нами снаряд і побіг з ним до насипу. Ми - за ним, намагаючись його зупинити. Та в нього наче біс вселився. Підбіг до відкосу і жбурнув снаряд на рейки. Пролунав вибух. Хлопця відкинуло з відірваними вище колін ногами. Ми розірвали свої сорочки на бинти і  перев'язалн  приятеля. Шляховий обходчик, що прибіг , викликав швидку допомогу. Заремба потім їздив на спеціальному візку.

            Одного разу батько, який працював тоді головним кондуктором, привів додому свого пасажира, відомого диктора Левітана. Нам, дітям, дивно було бачити людину, голос якої майже щодня лунав з гучномовця повідомляючи про міста , які визволила від гітлерівців радянська армія . Якщо не помиляюсь, Левітан завітав до нас переможного 1945 року. Батько пив з гостем горілку «Московську» і закусував ковбасою. Левітан роздобрів і проспівав якусь пісню. Від його громового басу брязкало у вікнах скло. Коли батько пішов проводжати гостя, ми з братом теж приклалися до лишків горілки і натягнулися диму з цигарок «Казбек››.Після чого нас так замутило, що відтоді ні я, ні брат цигарок до рук не беремо.

            Вчилися ми у школі №2. На наше щастя вона працювала у дві зміни і мої брати і сестри (нас було п`ятеро) по черзі чекали доки прийдуть ті, що займались в першу зміну, щоб взути їхні чоботи, чи бурки і йти до школи. Взимку я добирався до школи на лижах. Одного разу поставив їх у класі за пічку, а сам взявся набивати сірниками самопал. Від необережного удару пролунав постріл і шомпол, зі свистом пролетівши через увесь клас, ледь не зачепив вчителя і врізався у класну дошку. Ох, і дісталося мені ! Директор для початку вліпив мені потиличника, а потім наказав вивернути кишені. З них випали рогатки і шматки чорного сухаря, який я гриз з голодухи. Зі школи мене вигнали:Без батька не приходь!.

            Біда, як відомо, одна не ходить. Тільки вщухла історія з самопалом, як десь взявся на мою голову Жорка Маков. Прямо в класі він вдарив мене ногою під дих і став тікати. Я наздогнав його і хотів віддячити тим же . Махнув ногою, а з бурки злетіла калоша і прямісінько у вікно. Шкло розбилося , а мені знову наказали без батька не приходити.

            Ще через деякий час я по обмові потрапив у міліцію. Допитував мене сам начальник Колоколов і якби не батько, що саме повернувся з відрядження і визволив мене, усе могло б кінчитися плачевно.

            Останній випадок примусив замислитися над подальшим життям. Роздуми стали моментом істини. Я перейшов якусь межу і почав свідомо ставитись до своєї долі. Серйозно взявся за науку і зайнявся спортом. Ходив на лижах, грав у хокей. А літом зі своїм другом Юрієм Кендисем ( він згодом став вчителем фізкультури ЗОШ №5) робив багатокілометрові пробіжки у Глинськ, Рівне. Займався також плаванням акробатикою велоспортом і на районних, обласних змаганнях займав призові місця. 

            Я так захопився тренуванням, що іноді не ходив на обід додому, задовільняючись чорним хлібом з вишнями, шовковицею, або огіркамн чи морквою з колгоспного поля. Згодом виробив собі заповіді, серед яких були такі : “Не жаліти себе”, “Поважати старших”, “Допомагати батькам”. Виконуючи обітню, заробляв гроші у кар’єрі, де штовхав вагонетки з крейдою для цементного заводу.

            У сьомому класі під керівництвом вчителя фізики Грачова П.Я. будував авіамоделі з моторчиками , що працювали на ефірі. Зайняв перше місце за дальність польоту моделі на обласних змаганнях.

            Прочитав, мабуть всі, морські оповідання Джека Лондона, повість «Капітан старої черепахи››, а також книжки інших письменників про морські подорожі під вітрилами. Любив і пам’ятаю до цих пір багато віршів Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Десятий клас прийшлось мені закінчувати в 5-й залізничній школі, так як наша друга тоді була семирічка.

            Свій шлях визначив заздалегідь: дуже хотів побачити світ і з 1 вересня 1955 року став курсантом Миколаївської «мореходки››. Цей воєнізований учбовий заклад готував моряків для «загранки››. Рік ми проходили теоретичний курс, а другий - практику на військових і цивільних судах. Тут я продовжив заняття спортом, додавши бокс і важку атлетику. У стійці на руках я міг піднятися на 4-й поверх. Все це знадобилося потім. Море любить сильних...

            Після дострокового закінчення училища (потрібні були моряки для закордонного плавання) Анатолій ходив на різних судах, у тому числі здійснив “рейс миру” на теплоході «Грузія», який був базою для збірної команди СРСР на 16-х олімпійських іграх 1956 року . Маршрут красеня-теплохода з Одеси в Австралію до Мельбурна пролягав через Суецький канал, Червоне море та Індійський океан. При проходженні екватора, на довготі 104 градуси боцман - «Нептун» посвятив А.Рагуліна у “пахаря морів”.

            На «Грузії» кумиром , взірцем для наслідування став капітан теплоходу Елізбар Шабанович Гочитідзе - високоосвічена , культурна і ввічлива людина. Він вміло працював з особовим складом судна. Знав майже всі основні мови світу і вільно спілкувався і з англійцем, і з німцем, французом і греком, турком. В Гібралтарі розмовляв з іспанцями іспанською. Не лінувався піднятися вночі до штурманської рубки і визначити за приборами місце знаходження корабля . Поважав молодого штурмана і завжди у вузьких каналах та при складних маневрах ставив його до штурвала.

            Після теплоходу «Грузія›› Анатолій штурманом ходив на танкері «Гудермес›› до Швеції, а у травні 1958 року - в Індонезію для передачі судна цій дружній країні. Тут у вільний час робив пізнавальні подорожі та на прохання місцевого бізнесмена навчив плавати його сина Лоурі. Вдячний батько хотів розплатитися, та Анатолій відмовився, взяти гроші не дозволила гордість моряка радянського флоту. Та й індонезійський уряд платив 250 рупій за добу - великі, як на той час гроші. Пару шкіряного взуття можна було придбати рупій за 12-15. Старша сестра Лоурі все ж подарувала химерну раковину і побажала: “Нехай вона нагадує вам як шумить море в Індонезії...” Екзотику країни порушувала війна. Проти президента Сухарто вели боротьбу сепаратисти і «Гудермес» іноді потрапляв під кулеметний обстріл з літаків.

            Наприкінці 50-х Анатолій Харламович вирішив продовжити навчання і поступив до Одеського військового інженерно-морського училища. Перед вступом трапилася надзвичайна пригода, яких і так у нього було хоч греблю гати. Він плив пасажиром із Іллічівська до Одеси. По дорозі капітан взяв на борт майже цілий піонерський табір - близько сотні хлопчиків і дівчаток; вийшов у море і повернув на Одесу. Раптом двигун заглох і вітер , що піднявся, погнав теплохід на прибережні підводні скелі. Відчувши щось неладне, Анатолій піднявся на місток до капітана. Той пояснив, що матрос - “растяпа” лишив на кормі капроновий швартовий кінець; від вібрації він сповз у воду і намотався на гребний вал. Гаяти час було ніколи, Анатолій забіг у камбуз, знайшов великий ніж і терпугом зробив з нього пилку, роздягнувся і пірнув під судно .Глибина до гребного валу сягала близько 4-х метрів. Запасів повітря в легенях вистачало ненадовго і пиляти швартову звиву доводилося лише 15-20 секунд, потім виринати, хапати повітря і пірнати знову. Намагаючись дати Анатолію перепочинок , на допомогу прийшов матрос-розтяпа, але не зміг зорієнтуватися під водою Анатолію прийшлось пірнати знову і знову. Врешті решт звільнив вал і двигун запрацював. Судно здригнулося і відійшло від  небезпечних скель, що вже знаходилися майже біля самісінького борта.

            В Одесі капітан поставив теплохід до пірса, добу не відпускав рятівника і пригощав “на повну катушку”. До речі , коли Анатолій рятував дітей , то їм нічого про небезпеку не повідомили . А щоб не було паніки їм розповідали в салоні легенди Чорного моря.

            У військово-морському училищі перший курс виявився найтяжчим. Це був курс на виживання, на відсіювання тих, хто випадково потрапив на флот. Найцікавішим став другий. З червня по серпень місяць курсанти ходили по Чорному і Середземному морях на учбовому вітрильнику “Товариш”. На ньому Анатолій взяв участь у зйомках кінофільму «Алые паруса›› з Василем Лановим і Анастасією Вертинською у головних ролях. Перед зйомками красунь барк стояв на рейді Іллічівського порту. Море переливалося прозорою блакиттю, сонце лоскотало хвилі, все вигравало навкруги і вітрильник неначе кликав, манив до себе. Одного разу моряк не витримав і вплав кинувся до нього. Відстань виявилася оманливою. До судна довелося пливти більше ніж десять миль, а морська миля дорівнює 1852 метри. Почавши з 9-ї ранку, Анатолій досяг вітрильника о 9-й вечора. Біля борту розвернувся і поплив назад. Його помітив вахтовий матрос і дав сигнал тревоги :

“Людина за бортом !” На воду спустили мотобот і романтика виловили. Суровий капітан і гадки не мав, що юнак добрався сюди з берега. Цей сміливий заплив став відомим артистам. Їм імпонував порив Анатолія і знімальна група подарувала йому прекрасний знімок барка «Товариш››, що йде під повними, палаючими пурпуром вітрилами. Анатолію міцно тиснув руку “капітан Грей” і приємно посміхалась “красуня Ассоль”.

            В училищі отримав різнобічну і ґрунтовну освіту. Вивчав у Балаклаві підводні човни. На одному з них прийняв присягу. Вона співпала у часі з Карибською кризою. Курсантів з човнів не відпустили доки не минула загроза війни. Закінчивши 4-й курс, потрапив на танкер «Ленінград››, що обслуговував китобійну флотилію “Радянська Україна”, обійшов навколо Антарктиди. У зв'язку з порушенням китайцями кордонів СРСР і трагедії на острові Даманську, уряд прийняв рішення перекинути караван військових кораблів північно-морським шляхом з Мурманська у Петропавловськ-Камчатський. А.Рагуліна відрядили штурманом на атомний підводний човен. Караван у 28 суден різних чинів влітку 1966-го вийшов з Мурманська. Шлях прокладали три криголами на чолі з атомоходом «Ленін››. Пройти за одну навігацію увесь маршрут вдалося. Десь посеред шляху кораблі скувала крига. Мороз сягав мінус 5 градусів і однієї ночі, хоча й так стояла суцільна полярна ніч, на судні, де розміщувався штаб каравану, пролунав вибух. Моряки вибігли на палубу. Ніде нічого ніби не горіло й не диміло, але невдовзі виявилось, що на кормі лопнула сталева палуба завтовшки у 30 мм.

            В навігацію 1967 року караван обігнув Чукотський півострів і вийшов у Берингове море. Адмірал взяв Анатолія Харламовича на флагманський корабель. І тут теж не обійшлося без пригоди. Коли закінчувався виснажливий перехід і до Авачинської губи і заходу в Петропавловськ-Камчатський залишалось якихось 100 миль, сталося непередбачуване. Заступивши на штурманську вахту, зробивши розрахунки курсу, Анатолій Харламович виявив небезпеку, яка чатувала караван. Від несподіванки навіть мороз пробрав : ескадра йшла на підводні рифи. Попередній штурман не взяв до уваги дрейф від вітру і занос корабля від припливних течій. - “Усі негайно ліво на борт!” - дав команду Рагулін і кораблі, що йшли в кільватер і цілком покладалися на флагман, повернули на 90 градусів до океану. За пильність адмірал дав штурману можливість зо два тижні відпочити з сім’єю.

            На далекому сході він служив на гідрографічних суднах. Брав участь у пусках торпед та ракет з атомних підводних човнів, встановив підводну акустичну станцію, яка за шумами гвинтів на далекій відстані визначала типи військових кораблів Японії і США. Знати тип судна, це знати його озброєння і багато чого іншого. Виконував інші завдання, які неможливо перерахувати. З 1978 року він працює на відповідальних посадах у Кременчуцькому річковому порту. Вніс чимало раціоналізаторських пропозицій . Веде активну спортивно-виховну роботу серед молоді. Більше 10 років був чемпіоном і 5 років абсолютним чемпіоном Дніпровського басейну з гирьового спорту. Ще зовсім недавно встановив рекорд на міських змаганнях , піднявши 240 разів двопудову гирю. Він генерал-осаул Наддніпрянської флотилії Українського козацтва . В 2007 році Патріарх Київський і всієї Руси -України Філарет своїм Указом нагородив А.Х.Рагуліна Медаллю Святого Юрія Переможця за заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помістної Української Православної церкви.

            У червні 2008-го Верховним отаманом Міжнародної асоціації «Козацтво» за активну громадську діяльність по культурному та духовному відродженню і збереженню історичних та духовних цінностей України нагороджений Верховним отаманом Міжрайонної асоціації «Козацтво›› відзнакою «Козацька звитяга».

            Мені ж як автору, крім зуба кашалота вилученого у 1963 році поблизу островів Кергелен, дісталась від нашого героя фотографія з дарчим написом: Грабу Василю Івановичу від морехода Анатолія Харламовича Рагуліна, який пройшов увесь світ по морям і океанам».

                                                                                 

 

 

                                                                                                          Василь Граб. 24.02.10 р.

    


інформаційна підтримка

РЕСУРСНИЙ ЦЕНТР

Календар  події  2010  року

Просимо зголоситись на участь у святкуванні завчасно.

Це допоможе нам
з організацією свята.

До мети разом

Залиште свої координати
Реєстрація на сайті
Гостьова книга
Останнє оновлення  
   19.08.2010
Автор: Петриченко Вадим | All rights reserved