СЛОВО ПРО МАТІР

В цьому році виповнюється 75 років з дня заснування Здолбунівської гімназії ( колишньої середньої школи №2) і 90 років з дня народження Граб Парасковії Йосипівни, яка з 1947 року працювала вчителем, завучем і більше 20 років директором цієї школи. З нагоди ювілеїв я і вирішив розповісти про неї як її син і учень.

Народилась мама у 1919 році на Дону (колишня Слобідська Україна), в селянській родині. Батько її загинув у Громадянську війну. Незважаючи на те, то ще маленькою пережила голод , росла міцною, енергійною, кмітливою. Сприяла цьому чудова природа Донського Білогір'я. Весела і життєрадісна, вона була улюбленицею вчителів і подруг. Навчання давалось легко, уроками  і домашнім завданням вона себе не обтяжувала. В шостому класі запустила російську мову і отримала переекзаменовку на осінь. При підготовці до повторного іспиту так захопилась цим предметом, що отримала «відмінно» і вибрала викладання російської мови і літератури своєю професією.

Закінчила педучилище у м.Павловську, заочно Воронезький вчительський інститут, поєднуючи навчання з працею вчителя.

Потім були евакуація, повернення у рідне, вщент спалене село Басовка. робота директором школи в умовах, коли не було ні парт, ні підручників, ні зошитів. В 1946 році переїхала за місцем служби чоловіка до Здолбунова.

Спочатку працювала в СШ №1 вчителем 1-4 класів, а з вересня 1947 переведена у семирічну школу №2 на посаду вчителя російської мови і літератури. У 1949 призначена завучем, а в 1954 - директором цієї школи. Заочно закінчила Рівненський педагогічний  інститут.

Невдовзі школа отримала статус десятирічної. Завдяки старанням і наполегливості директора в 1962 році школу добудували, що дало змогу перейти до занять в одну зміну.

В 1968 році Парасковія Йосипівна була удостоєна почесного звання «Заслужений учитель України». Вона випустила масу учнів, підготувала  до творчої діяльності не одного вчителя, деякі з них стали знаними в районі і за його межами.   Вчитися у неї педагогічній майстерності приїздили вчителі із різних куточків області. Маючи чимале навантаження керівника, давала відкриті уроки. ЇЇ ретельно розроблені поурочні плани, що складали об'ємні конспекти, приводили у захват колег та інспекторів районного і обласного відділів освіти. Журнал «Радянська школа» пропонував підготувати до друку серію статей з досвіду роботи, але це не її не приваблювало. Цілком  віддавалась живій, практичній роботі, безпосередній педагогічній і творчості.

Треба віддати належне вмінню матері подати матеріал. Ось як вона долучила мене до поезії Л.С.Пушкіна. Мені було років шість. Якось ввечері сиділи з  мамою і  бабусею біля пічки. Бабуся пекла в піддувалі «повітряну» кукурудзу  і ми ласували теплими хрусткими зернятами.  Стояла холодна зима, за вікном темрява, а біля печі тепло і кімнату осявали бурштинові відбитки полум'я. Мама  взяла томик Пушкіна і почала мені  читати : «... Вся комната янтарным блеском озарена. Веселим треском трещит затопленная печь...». Вірші ідеально підходили до оточуючої обстановки, і Пушкін природно і назавжди увійшов у моє життя.

Коли я вчився в старших класах вона викладала у нас літературу. Хтось із учнів поскаржився, що не сприймає Маяковського. Розкривши книгу його віршів, прочитала «Разговор пароходов на Одесском рейде». Читала артистично, наслідуючи гудкам пароплавів і враз привертаючи увагу всього класу. Вірші начебто ожили і  Маяковський відкрився нам.

Уроки матері не були схожі на уроки інших вчителів. Вона викладала гак. неначе прийшла поділитися з товаришами цікавими подіями. Тон бесіди рівний, начебто не турбувалась про те, слухають її чи пі. а розповідала для тих, кому цікаво. Мене хвилювало, що на її уроках було більш гамірно, ніж у інших вчителів, і я сказав їй про це. У відповідь вона зауважила, що не треба сковувати учнів, нічого, якщо діти перемовляються з приводу предмета - це робоча обстановка. І я знав, що у багатьох однокласників цей предмет був одним з улюблених..

Важливою рисою Парасковії Йосипівни було те, що вона ніколи не придушувала свободу  і індивідуальність. Завжди любила так званих бешкетників, а вони її, підмічала в них позитивні якості,   і використовувала їх в громадській роботі. Нікого не залишала на другий рік, всіх витягувала до випуску. Пізніше один з таких бешкетників,  привіз матері з далекого плавання   так звані сувеніри - зуб кашалота і китовий вус. До речі, закінчив Одеське мореходне училище, штурманом на підводному човні здійснив перехід із Чорного моря до Льодовитого океану.

Ще два зірвиголови стали підполковниками, і, буваючи в Здолбунові, завжди її провідували і називали «наша мама» .Четвертий з когорти неслухняних став знаменитим автогонщиком, портрет п'ятого , як кращого токаря, прикрашав міську Дошку пошани.

Мама вчила мене, що колектив тим багатший, чим більше у ньому  різноманітних людей. «Це - як райдуга, - казала вона. - Кожний колектив повинен маги своє обличчя, чимось пишатися. Це згуртовує і це треба культивувати».

У моїй пам'яті  іноді постає такий епізод. В пору мого  навчання в Харківському юридичному інституті мама приїхала провідати мене. Жили ми тоді на Журавльовці, в районі робітничих приватних будиночків і ґрунтових вулиць, вкритих споришем. Ми йшли вдвох з магазину, де купили популярну годі «Гимзу», легке болгарське вино. Якраз пройшов літній дощик. залив калюжами вулицю і розквасив землю. Не довго думаючи, мама зняла босоніжки і весело шльопала по воді, про щось розповідаючи, радіючи зустрічі з сином, теплому дощику, сонечку, що виглянуло з-за хмари і можливості пройтися по землі босоніж.

Не забуду , як научала триматись робочого класу. Підкреслювала його моральне здоров'я і при цьому не принижувала роль інтелігенції. Казала. цитуючи Горького. «Интеллигенция - зто ломовая лошадь истории».